Кохання

Без любові любов (частина 8)

Михайло мовчав. А Настя скинула йому на руки модне пальто, – за ним Ведмедик нещодавно в Луганськ їздив. Втомлено посміхнулася:

– А казав, – любиш! . .

Мишко мовчав, і Настя перейшла в наступ:

– Любиш, – казав! . . А сам, – подивися на себе! . . Дружина з роботи повернулася. . . а у тебе такий вигляд, що. . . краще б вона не поверталася! Ось і вся твоя любов, так, Міша?

Михайлу дуже не хотілося, щоб мати з батьком почули їхню розмову. . . і дізналися, коли Настя повернулася додому. Тому неголосно сказав:

– Я хвилювався.

А Настя, як і раніше говорила демонстративно голосно:

– Я вже пояснювала: я вам не квочка! У мене робота. . . Я до тебе в домогосподарки не наймалася! Ти мені про кохання говорив, – пам’ятаєш? . .

Михайло рішуче взяв Настю за руку:

– Давай поговоримо в нашій кімнаті.

– Ну, так, – я ж пам’ятаю: ти слухняний синочок. Що, – тато з мамою пояснили, яка в тебе погана дружина? . . Попалася така ж!

– Настя, батьки відпочивають. . . І говорити з ними, – давай зайдемо в нашу кімнату.

Настя відсторонила чоловіка, пройшла в кімнату. Не помітила, що з її кишені на підлогу впав носовичок, – великий, картатий. . . чоловічий. А Настя скинула одяг, стрибнула в давно приготовану Ведмедиком постіль:

– Я хочу спати.

Михайлу – в першу завтра. Він заглянув до батьків, прислухався до тихого дихання малятка. Вийшов на ганок, – покурити. Коли повернувся, Настя спала. . . Він обережно ліг поряд, задрімав. . . І відчув її руки.

– Миииша! . . Я так. . . хочу. . .

І він не розумів. . . Уві сні все відбувалося. . . Тільки чув її тихий. . . солодкий-солодкий стогін. . . Настя не давала йому отямитися. Пестила його так відверто. . . і наполегливо, навіть владно просила:

– Ще. . . Я ще хочу. . .

А вранці Настя потягнулася за халатиком. . . І він встиг розглянути на її грудях. . . і на шиї кілька фіолетових плям. Настя перехопила його погляд, розсміялася:

– Ну, ось! . . З-за твоєї нестриманості мені сьогодні доведеться надіти светр під саме горлечко. – Поспішно запахнула халат, обняла Ведмедика: – А навіщо, щоб усі бачили. . . як мене чоловік любить, так, Миш? . . Заздрити будуть. Міш, ти обережніше в наступний раз! Ну, що ти, – прямо як пацан! . .

Мати ненав’язливо старалася, щоб Настя звернула увагу на дитину. . . Розповідала, що Иришка вже намагається ходити, посміхалася: смілива така дівчина! Навіть якщо впаде, – не плаче, а так здивовано озирнеться навколо, і знову встає. Легенько підштовхувала дівчатко, підбадьорювала:

– Ну? . . Іди до мами!

Иришка серйозно, без своєї повсякчасних посмішки, дивилася на матір. . . Настя кривила губи:

– Ця дівчина до мене абсолютно байдужа! Як не рідна! Вовченям дивиться, – ніби я їй не мати! А я народжувала її, – з болем і з кров’ю! Вже зараз видно. . . що невдячною зростає. Ось так і народжуй їх! І на мене вона нітрохи не схожа!

Батины очі, Мишко помітив, красномовно і з полегшенням відповіли на Настино обурення:

– От і добре, – що не схожа на тебе дівчисько!

Тільки в шахті, коли керував своїм слухняним красенем комбайном, Мишко відчув, як холодні лещата відпускають його серце. . . Він би й три зміни не піднімався на-гора, якби не мала. Мати розповідала. . . та й сам знав, як донька чекає його з роботи, як радіє, завмирає від щастя, коли він підхоплює її на руки, ніжно притискає до себе, цілує очі. . . І Иришка крихітними долонями гладила татове обличчя, волосся, брови. . . З таємним подивом помічав, що Иришка і правда стає схожою на нього. . . Чи йому просто дуже хотілося цього? . .

В шахті було легше, – тривога немов відступала. Але якось підійшов до нього гірничий майстер, Олексій Коваль. Торкнув за плече, різко сказав:

– Ти, Лозовій, коли за приводом стежити будеш? Тобі скільки разів говорити!

Мишко швидким поглядом окидывал ланцюг, – натягнулася. . . але все в порядку, вони з комбайном відчували стан один одного, дивно відчували навіть відтінки настрою. . . І Михайло ні за що не пропустив би тієї хвилини, коли пішло б небезпечне перенапруження. . . Втім, Коваль теж бачив, що нічого загрозливого немає, – тут, у роботі добувного комбайна. І Лозовому вже давно не треба було розповідати, як управляти гірничо-виймальної машиною. . . Загроза – там, нагорі. . . Коваль відвів очі, – ніби не в звичному шахтному напівтемряві були, а під сяючим сонцем. Хриплувато і похмуро сказав:

– Ти ось що, Михайло. . . Люди кажуть. . . – а містечко у нас маленький, все на увазі. . . – Ти б це. . . Мишко! . . Кажуть мужики. . . та я і сам бачив, як вона в машину до Веретеникову. . . Сім’я у вас, донька. Не годиться так, – дружині. . . У нас про таке і не чути було.

Михайло не відповів, лише почервонів. . . каску нижче натягнув. Тому й хотілось йому. . . хоч три зміни поспіль.

А в Настином відверто зухвалу погляді – глузлива усмішка:

– Ревнуєш, так? Любиш, значить! Ну, скажи. . . як ти мене любиш!

А потім Настя поїхала у Донецьк. Пояснила просто:

– Мені любов потрібна, Міша.

На безмовне питання в його очах усміхнулася:

– Любов, Міша. Так безбарвно жити я більше не можу.

Михайло мовчав, мов прислухався до чогось. . . А подиву не знаходив, – ніби чекав, що так і буде. Глухо, але несподівано твердо промовив:

– Иришку. . . доньку я не віддам.

Настя схопилася:

– Ой, Міш! . . Мені поки що нікуди її забирати. Та й звикла вона до вас. І. . . ну, ти ж хотів її! Вона у тебе Михайлівна. А Толік. . . Він поки не готовий до дітей, – тим більше, до чужих. Це ж непросто! І йому треба час. Ти ж знаєш, – у нього в Донецьку нова посада. . . Дуже відповідальна.

І все ж Михайло не вірив, що Настя поїде. Всю зміну шукав слова. . . щоб розповісти їй. . . нагадати. . . Тут, поруч з комбайном, такі слова були, – ніжні і тверді, переконливі. . . Такі, як треба. Тільки б Настя ще не виїхала!

А вдома мати поспіхом витерла сльози. Батя хмарою сидів за столом, обхопив голову руками. Кивнув Михайлові:

– Сідай.

Розлив у склянки самогонку:

– Давно треба було! . . Щоб духу її. . . тут! . .

Михайло мовчки випив. Батько знову налив. Але Мишко головою похитав:

– Все, бать. Я сьогодні в четверту йду, – Юрка просив змінами помінятися.

А коли зустрілися з Сашком, розлютився на її співчуваючий, – йому здалося, з неясною надією, – погляд. Похмуро кивнув, пройшов мимо.

. . . Влітку Михайло вступив на гірничий факультет, – заочно. А самим головним щастям була маленька Иришка. Мишко пам’ятав, як боляче і гірко стислося серце, коли Иришка прокинулася і здивовано пошукала очима Настю. . . Великі Иришкины очі немов потемніли від образи і смутку, – здавалося, дівчинка зрозуміла, що сподіватися більше ні на що. . . Боляче і гірко Мишкові було від того, що в крихітному Иришкином сердечку все ж була. . . повинно бути, вроджена надія на мамину любов.

А Настя несподівано повернулася. Пояснила, що приїхала провідати доньку, – ну, мати ж вона. І це вона народжувала дівчисько, – в муках і крові. Михайло розумів, що Насті чомусь не хочеться рвати кінці: про розлучення вона не розмовляла, сказала, що буде приїжджати до доньки. Навіть підхопила дитину на руки. А Иришка ввічливо і сумно дивилася на неї, долоньками вперлася в її груди, – ніби відсторонялася. . .

Скоро біля двору Лозових зупинилася машина Веретеникова. Настя кокетливо помахала рукою, зручно і велично сіла на переднє сидіння. Увечері мати увійшла в кімнату Михайла. Безцільно пересунула з місця на місце його університетські підручники, сухо сказала:

– Нічого тут. Або дружина, або. . . вирішуй, Міша. Дівча росте, і твої роки йдуть. Що це за приїзди-наїзди? . . Жінок у селищі багато.

Михайло перебив:

– Я вирішив, мам. Я буду чекати. Вона повернеться. Я люблю її.

Фото з відкритого джерела Яндекс

Продовження слідує. . .